САЙТ ДЛЯ АДВОКАТОВ ПО РОДУ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ИЛИ ПРИЗВАНИЮ Вторник, 16.01.2018, 17:08

ФЕНОМЕН  ИСТИНЫ  ИЛИ  ИЛЛЮЗИЯ  ВИНЫ

Главная | Мой профиль | Выход Приветствую Вас Гость | RSS
Меню сайта
Наши опросы
Я ищу тренинг/сессию:
Всего ответов: 21
Категории раздела
Измененные состояния сознания [3]
Мои статьи [8]
Расчет цены услуг адвоката [2]
Предлагаемый метод основывается на соотношении степени ответственности, квалификации адвоката с характером дел, предложенных ему для юридического сопровождения с учетом посягательств третьих лиц на охраняемые законом блага. Таким образом, максимальная цена услуг квалифицированного юриста не имеет ограничений. Итак, формула имеет следующий вид: P = d *t* fv * i * c * (2 — fs). P (от англ. profit — «прибыль») — размер действительного гонорара; d — презумпциональный размер компенсации временных и моральных затрат практикующего адвоката — средняя цена квалификации специалиста в данном регионе из расчета месячной оплаты (или цены и количества часов абонентского обслуживания в месяц: обычно 80 рабочих часов по цене 250–1000 грн). Может быть использован базисный уровень размера компенсации в виде минимальной заработной платы, установленной законодательством. При этом за основу принимается уровень месячного заработка 6 МЗП (средний заработок физического лица в г. Киеве) умноженный 5 – коэфф...
ПОИСК ПО САЙТУ
СТАТИСТИКА
Тренинги
Холотропное Дыхание - Портал Холонавт


Главная » Статьи » Мои статьи

Розуміння свідомого і несвідомого в розрізі психоаналітичних підходів
   Повсякденним фактом людського існування є присутність в самій людині та її оточенні психічних явищ, що змінюють світ навколо неї. Для невибагливого розуму вони складають пласт серії чудернацьких випадковостей і дріб’язковостей, не вартих уваги дослідника. І якщо, на рівні буденної свідомості, люди готові погодитись із значущістю певних дій, символів, кольорів, форм з утилітарно-практичної точки зору (зелений колір – заспокоює, круглий стіл- виражає рівність і комунікативну гармонійність і т.п.), то свдомоконструююча, і, тим паче підсвідомоконструююча роль психіки майже не піддається пізнавальному акцентуванню.    
  Настільки феномени психіки здаються ефемерним вираженням примх митця, що створює полотно буття, що навіть серед фахівців іноді є доволі скептичне налаштування на тему «вплив несвідомого/підсвідомого» на «конструювання соціальних просторів людини» і т.п.     
   Та що й казати про такі абстракції, як архітектура, образотворче мистецтво і саме людське тіло в комбінації різних психосоматичних ознак, що не є випадковими для особи, а часто підсвідомо сконструйовані нею. Власне, не стільки  навіть  сконструйованими особою, скільки через особу різними соціальними агентами.  І переконаність людини в тому, що вона є носієм певної втаємниченої самості, можна розглядати скоріше як гордовиту претензію на оригінальність, ніж як соціальний факт. Соціальні факти якраз припускають відтворювання типізацій, які піддаються аналітичному «зчитуванню» у різних патопсихологічних конструктах.   
   Ще колись в практиці спецслужб ореол секретності створювався в ЗМІ навколо різних «див», з якими пов’язувалися  «шпіонські» вміння і навички «читання обличчя та жести», «визначення особливостей людини за почерком» і т.п. Все це відбувалося за рахунок прирівнювання цілком наукової галузі знань – патопсихології -  до віртуозного езотеричного мистецтва подібного гіпнозу, гаданню, хіромантії.  Однак містифікації це лише капітал на обмані.    
   Адже в своїх несвідомих виявах, що представляють собою певним чином структурований текст, людина є достатньо типізованою і ідентифікабельною. Кожен з нас має не просто тіло, а схему тіла, використовує набори невербально-комунікативних сигналів, як спонтанних, так і соціально-конвенційних і найунікальніші душевні формації не залишаються  остаточно «невловимими». А якщо це так, то вони завжди мають певні критерії і маркери їх розпізнавання і відокремлення від інших на рівні ідентичностей. Зміст ідентичності особи саме і складає розпізнавана видимість – екзіс (фасад) у вигляді різнопланових візуалізацій, параметри яких ідентифікуються засобами психоаналітики свідомого та несвідомого.    
   Якщо різні ідентичності можуть символічно об’єктивувати себе в цьому самому візуальному екзісі, то цей процес об’єктивування, вочевидь, відбувається за певними закономірностями. Останні мають не статус теоретичних законів, а скоріше емпіричних регулярностей, залежних від контекстних підходів різних психоаналітичних шкіл. Отже, актуальність обраної теми роботи випливає із проблеми, що склалася в даному напрямку досліджень, а саме: протиріччя між наявною множиною джерел, присвячених теоретичним засадам та практичним моделям застосування аналітичних технологій щодо свідомості/несвідомості та інтегративної феноменології особистості.
   Предметом дослідження є емпіричні особливості та закономірності структурування образу людини, її акціональних виявах, у підходах різних психоаналітичних шкіл.
   Метою дослідження є систематизація засадничих ідей та практичних моделей, що дозволяють здійснювати ідентифікацію філософсько-психологічних поглядів та підходів різних психоаналітичних шкіл до розуміння свідомого та несвідомого в психології людини.   
  З поставленої мети випливає завдання роботи: здійснити системно-теоретичний огляд засадничих ідей та практичних моделей, що дозволяють здійснювати ідентифікацію філософсько-психологічних поглядів та підходів різних психоаналітичних шкіл до розуміння свідомого та несвідомого в психології людини.  
  Методами дослідження в представленій роботі є аксіоматично-дедуктивний метод, методи порівняння, аналізу та синтезу.   

  1.СВІДОМІСТЬ ТА НЕ-СВІДОМІСТЬ: РОЗУМІННЯ КОНТЕКСТІВ
  Вищим рівнем психічного відображення дійсності, властивого тільки людині як суспільно-історичній істоті, є свідомість. Свідомість - це відображення у психіці людини ідеальних образів дійсності, своєї діяльності, самої себе.
  Свідомість не тотожна всій психіці. Це особлива сукупність психічних процесів, особливе утворення, що сформувалось в ході сус­пільно-історичного розвитку на основі праці як специфіч­ного виду людської діяльності,- специфічна форма цілеспря­мованого психічного відображення. Вона являє собою таку функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекват­ному, узагальненому, цілеспрямованому активному відобра­женні, що здійснюється в символічній формі, й творчому перетворенні зовнішнього світу, у зв'язку вражень, що пос­тійно надходять, із попереднім досвідом, у виділенні люди­ною себе з навколишнього середовища і протиставленні йому як суб'єкт об'єкту.
  З іншого боку свідомість полягає в емоційній оцінці дійсності, забезпеченні діяльності ціле покладання, у попередній побудові дій та передбаченні їхніх наслідків, у контролюванні поведінки і керуванні нею, у здатності особистості давати собі раду в оточуючому матеріальному світі, у власному духовному житті.
  Отже, свідомість - не просто образ дійсності, а особлива форма психічної діяльності, орієнтована на відображення і перетворення її. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знан­ням нема свідомості.   
  Усвідомити який-небудь об'єкт - зна­чить включити його в систему своїх знань і віднести до певного класу предметів, явищ. Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. [4, c.272]. Однак свідомість не зводиться тільки до знання, не тотожна йому. Вона проявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному спілковому, теоре­тичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складеною свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Якщо призначення пізнавальної діяльності свідомості - це яко­мога більш адекватне пізнання об'єкта, то, відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до обставин, що вже існують або передбачаються нею, до власної діяльності та її результатів, до інших людей, до того, що задовольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням і понят­тям. Людина усвідомлює не тільки об'єкти, їхні властивості та зв'язки, а й їхню значущість для себе, суспільства, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності.  
  ПЕРША характеристика свідомості полягає в здатності акумулювати знання про навколишній світ. Це явище відбувається на основі пізнаваль­них процесів: відчуття, сприйняття, пам'яті, мислення, уяви.
  ДРУГА характеристика свідомості - чітко закріплене в ній розрі­знення суб'єкта і об'єкта тобто розрізнення «Я» і «Не-Я» людини. Людина є єдиною з живих істот, яка здатна здійснювати самопізнан­ня, вивчати й досліджувати саму себе.
  ТРЕТЯ характеристика свідомості - забезпечення цілеспрямованої діяльності людини. До функцій свідомості належить формування мети діяльності. При цьому зважуються її мотиви, приймаються вольові рішення, береться до уваги перебіг дій, вносяться корективи тощо.
  ЧЕТВЕРТА характеристика свідомості - наявність у її складі певного ставлення до когось чи чогось. Ставлення проявляється в почуттях, що їх можна назвати індикаторами міжособистісних стосунків. [12, c.95]  
  Крім свідомих форм відображення дійсності, для людини характерні й такі, що перебувають немовби за "порогом” свідомості, не досягають належного ступеня інтенсивності або напруженості, щоб звернути на себе увагу. Терміни "несвідоме”, "підсвідоме” часто трапляються в науковій і художній літературі, а також у повсякденному житті.
  Явища людської психіки різноманітні і не всі з них охоплюються сферою свідомості. Психічна діяль­ність може не перебувати у фокусі свідомості, не досягати рівня свідомості (досвідомий чи передсвідомий стан) або опускатися нижче порога свідомості (підсвідоме). Сукупність психічних явищ, в стані дій, відсутніх у свідомості людини, що лежать поза сферою розуму, непідзвітні їй і принаймні в даний момент не піддаються контролю, належить до несвідомого.
  Зона максимально ясної свідомості у психічній діяль­ності порівняно невелика. За нею починається смуга просто ясної свідомості, а потім мінімальної свідомості, за якою вже йде неусвідомлене. Останнє виступає то як потяг, то як відчуття, сприймання, уявлення і мислення, то як сомнам­булізм, то як здогадка, інтуїція, то як гіпнотичний стан або сновидіння, стан афекту чи несамовитості.
  До несвідомих явищ відносять і наслідування, і творче натхнення, що супроводжується раптовим "осяянням” но­вою ідеєю, яка народжується немовби від якогось поштовху зсередини, і випадки миттєвого вирішення задач, які три­валий час не піддавалися свідомим зусиллям, і мимовільне згадування того, що здавалося назавжди забутим, та ін.
  Несвідоме не є чимось містичним, його не варто уявляти як ірраціональну, «темну» силу, що затаїлася в глибинах психіки людини. Це цілком нормальна сторона психіки, особливий рівень психічної діяльності. Несвідомі процеси і явища реалізують специфічну функцію людської психіки, сутність якої полягає в адекватному відображенні людиною дійсності й ефективному регулюванні її стосунків з цією дійсністю, що відбуваються за порогом свідомості.
  На відміну від свідомості несвідоме не передбачає попе­редньої уявної побудови дій, проектування їхніх результатів і постановки мети. Кінцевим результатом несвідомого відо­браження та пізнання є пристосування до дійсності, засно­ване на неосмисленому врахуванні інформації про влас­тивості та відношення предметів зовнішнього світу.
  Несвідомі процеси виконують певну охоронну функцію: позбавляють психіку від постійного напруження свідомості там, де в цьому немає потреби. Розум людини ніс би, ма­буть, непомірно великий тягар, якби був змушений контро­лювати кожний психічний акт, кожний рух і дію. Людина не могла б ані результативно думати, ані розумно діяти, якби всі елементи її життєдіяльності одночасно погребували усвідомлення.
  Несвідоме як психічне явище характеризується не лише негативно - в розумінні чогось неусвідомленого (прихова­ного у даний момент, але здатного за певних умив вия­витись у свідомості або приреченого назавжди залишатися невиявленим). Воно має позитивну особливість: це специ­фічне відображення, що має свою структуру, елементи якої пов'язані як між собою, так і з свідомістю та дією, впли­ваючи на них і відчуваючи їхній вплив на собі.
  Діяльність людини у звичайних умовах є свідомою. Ра­зом із тим окремі її елементи здійснюються несвідомо або напівсвідомо, автоматизовано. В житті людини формуються складні звички, вміння і навички, в яких свідомість одно­часно і присутня, і відсутня. Будь-яка автоматизована дія мас неусвідомлений характер, хоча, зрозуміло, не кожна неусвідомлена дія є автоматизованою.
  Свідома діяльність людини можлива лише за умови ав­томатичного здійснення максимальної кількості її елементів. Так, для того, щоб майстерно виконати музичний твір, треба мати хорошу навичку гри на музичному інстру­менті. Автоматизація функцій с суттєвою і необхідною особ­ливістю багатьох психічних процесів (мислення, сприйман­ня, мовлення, запам'ятовування та ін.). Її порушення може паралізувати нормальний перебіг психічних процесів. Автоматизм відточує і полегшує різні види діяльності, в ряді розумових і практичних дій обслуговує вищі форми свідомої діяльності. Механізми психічної автоматизації позбавляють свідомість постійного спостереження і непотрібного контролю за кожним фрагментом дії.
  Несвідоме проявляється в тій інформації, що накопи­чується протягом усього життя й осідає у пам'яті як досвід. З усієї суми наявних у нас знань у кожний даний момент у центрі свідомості осідає лише невелика їх частка. Про деякі знання, що зберігаються в пам'яті, люди навіть не підозрю­ють. Проте спеціальні дослідження показали, що в регулю­ванні поведінки людини значну роль відіграють враження, отримані в ранньому дитинстві і закладені в глибинах несві­домої психіки.
  Формою прояву несвідомого є й так звана психологічна установка. Цей психічний феномен являє собою цілісний стан людини, який виражає динамічну визначеність її пси­хічного життя, спрямованість особистості на активність у якомусь виді діяльності, загальний нахил до дії, стінку орієнтацію на певні об'єкти, що зберігається доти, доки очікування людини виправдовуються.
  Проявляється несвідоме і в інших психічних процесах. Навіть мислення людини може протікати на несвідомому рівні. Що ж до уявлення або таких явищ, як інтуїція і творчість, то їх без участі несвідомих компонентів навіть важко собі уявити.  

  2. Психоаналіз Фрейда   
  Жодний з напрямків не набув такої гучної популярності як психоаналіз 3. Фрейда (1856-1939). Його ідеї зробили революційний вплив не тільки на розвиток самої психології, породивши безліч теорій і гіпотез, наукових відкриттів і методів, але й на літературу, мистецтво, медицину та інші науки, пов'язані з людиною. Для розуміння психоаналізу і фрейдистської теорії особистості необхідно вказати основні положення навчання Фрейда. [6 c.2-4]      Психічний детермінізм. Фрейд вважав, що душевне життя - це послідовний безупинний процес. Закон збереження енергії застосовується до нього так само, як і до всіх інших процесів. Кожна думка, почуття і дія мають свою причину, викликаються свідомим або несвідомим наміром і визначаються попередньою подією. У випадку коли деякі прояви душевного життя "здаються” виниклими безпричинно, спонтанно, Фрейд шукає і знаходить приховані зв'язки, що поєднують один напрямок душевного життя з іншим.   
  Свідоме, передсвідоме, несвідоме. У душевному житті Фрейд виділяє три рівні: свідомість, передсвідомість і підсвідомість (несвідоме), пов'язуючи усі психічні процеси між собою по горизонталі і по вертикалі. До несвідомого належать багато інстинктів, узагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані "цензурі”, яка розділяє свідомість і несвідоме та виконує дві функції:    
  1) витісняє в царину несвідомого неприйнятні та засуджувані особистістю власні почуття, думки і поняття;   
  2) чинить опір активному несвідомому, що прагне проявитися у свідомості.   
  Думки і почуття, піддані "цензурі”, не втрачені, але не допускаються до спогадів, і тому виявляються у свідомості не прямо, а опосередковано: в обмовках, описках, сновидіннях, помилках пам'яті, неврозах, нещасливих випадках, захворюваннях і т. ін. Відбувається також сублімація несвідомого - заміщення заборонених потягів соціально прийнятними діями. [15 c.106]   
   Те, що ми звикли називати свідомістю, являє собою, образно кажучи, айсберг, велику частину якого займає несвідоме. У цій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, спонукання й інстинкти.   
  Передсвідомість - частина несвідомого, розташованого між свідомістю і власне несвідомим, що може стати свідомістю, будучи "складом” пам'яті, у якому свідомість має потребу при виконанні своєї повсякденної роботи.   
   Спонукання, інстинкти і принцип рівноваги. Інстинкти - це сили, що спонукають людину до дії. Фізичні аспекти, інстинкти, Фрейд називав потребами, психічні - бажаннями. Інстинкт містить компоненти: джерело (потреби, бажання), мету, імпульс та об'єкт. Мета інстинкту полягає в зменшенні потреби і бажання, тобто їх задоволенні. Імпульс інстинкту - це ті енергія, сили або напруження, що використовуються для задоволення інстинкту. Об'єкт інстинкту - це предмети або дії, що задовольняють початкову мету. Людина, яка відчуває потребу, буде продовжувати пошукову діяльність доти, поки не задовольнить цю потребу і пов'язане з нею напруження. Напруження змінюється релаксацією, релаксація - напруженням... І так до безкраю. При цьому мова йде не тільки про безпосередньо фізіологічні потреби, але й про потреби, наприклад, опікувати когось, домінувати, панувати, залежати, страждати, спілкуватися і т. д.
   ІД. Слово "ід” походить від латинської "воно” і, за Фрейдом, означає винятково примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти особистості. Ід функціонує цілком у несвідомому і тісно пов'язане з інстинктивними біологічними спонуканнями (їжа, сон, дефекація, копуляція), що наповнюють нашу поведінку енергією. Згідно з Фрейдом, ід - щось темне, біологічне, хаотичне, що не знає законів і не підпорядковується правилам, вільне від обмежень. Як найстаріша вихідна структура психіки, ід виражає первинний принцип усього людського життя - негайну розрядку психічної енергії, виробленої біологично обумовленими спонуканнями (особливо сексуальними й агресивними). Останні, коли вони стримуються і не знаходять розрядки, створюють напруження в особистому функціонуванні, підпорядковується принципу задоволення, виражаючи себе в імпульсивній, ірраціональній і нарцисській манері, незважаючи на наслідки для інших або всупереч самозбереженню.
   ЕГО (від лат. "ego” - Я) - це компонент психічного апарата, відповідального за прийняття рішень. Его прагне висловити і задовольнити бажання ід відповідно до обмежень, що накладаються зовнішнім світом. Его одержує свою структуру і функцію від ід, еволюціонує з нього і запозичує частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповідати вимогам соціальної реальності. Таким чином, его допомагає забезпечувати безпеку і самозбереження організму. На відміну від ід, природа якого виражається в пошуку задоволення, Его підпорядковується принципу реальності, мета якого - збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде знайдено можливість досягти розрядки у належний спосіб. Принцип реальності дає можливість індивідууму гальмувати, переадресовувати або поступово давати вихід грубої енергії ід у рамках соціальних обмежень совісті індивідуума. Спираючись на силу логічного мислення, що Фрейд називав повторним процесом, его здатне спрямовувати поведінку в потрібне русло, щоб інстинктивні потреби задовольнялися безпечним для самого індивідуума і для інших людей способом. Его виступає в ролі нібито, "виконавчого органу” особистості і є цариною протікання інтелектуальних процесів і вирішення проблем.   
   Суперего (Над-Я) - формується в процесі соціалізації і є компонентом особистості, яка розвивається, являє собою інтерналізовану версію суспільних норм, стандартів поведінки, системи цінностей. Спочатку суперего відбиває тільки батьківські очікування відносно того, що являє собою гарна і погана поведінка. Кожний вчинок дитина вчиться приводити у відповідність із цими обмеженнями, щоб уникнути конфлікту і покарання. Будучи морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком тривалої залежності дитини від батьків. Проте в міру того, як соціальний світ дитини починає розширюватися (завдяки групам, ровесникам, школі, мистецтву, літературі тощо) сфера суперего збільшується до меж тієї поведінки, яку вважають прийнятною ці нові групи. Можна розглядати суперего як індивідуалізований відбиток "колективної совісті” соціуму, хоча сприйняття дитиною реальних цінностей суспільства може бути перекрученим.   
   Фрейд розділив суперего на дві підсистеми: совість та его-ідеал. Совість формується за допомогою батьківських покарань за вчинки, які батьки називають "поганою поведінкою”. Совість включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини в дитини за "погану поведінку”. Заохочувальний аспект суперего - це его-ідеал, що формується з того, що батьки схвалюють або високо цінують; він веде індивідуума до встановлення для себе високих стандартів. І якщо мету досягнуто, це викликає почуття самоповаги і гордості. Суперего вважається сформованим цілком, коли батьківський контроль заміняється самоконтролем Суперего, намагаючись цілком загальмувати будь-які суспільно засуджувані імпульси з боку ід, прагне спрямувати людину до абсолютної досконалості в думках, словах і вчинках; намагається переконати его в перевазі ідеалістичних цілей над реалістичними.   
   За 3. Фрейдом, особистість людини приречена на постійний внутрішній конфлікт, що виникає через "взаємовідносини” трьох компонентів структури особистості  

   3. Неофрейдизм. Інші психоаналітичні концепції
       Концепція Юнга   
   Як і Фрейд, Юнг (1875-1961) присвятив себе вивченню динамічних несвідомих потягів та їхнього впливу на людську поведінку і досвід. Погляди Юнга на особистість людини є, можливо, найбільш складними, полемічними в персонологічній традиції. У результаті переробки Юнгом психоаналізу з'явився цілий комплекс ідей з таких різних галузей знання, як психологія, філософія, астрологія, археологія, міфологія, теологія і література. До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсії та екстраверсії, відкриття чотирьох основних психічних функцій, дослідження колективного несвідомого, особливий погляд на структуру особистості, а в зв'язку з цим - створення аналітичної психотерапії.[15 c.198]   
  Поняття про інтроверсії та екстраверсії базується на тому, що фокус інтересів кожного індивідуума може бути звернений переважно до свого внутрішнього "Я" (інтроверсія) або до зовнішнього світу (екстраверсія). Інтроверти насамперед зацікавлені і спонукувані власними думками. Небезпека для них полягає в тому, що якщо занадто глибоко зануритися у своє внутрішнє "Я", то можна втратити контакти із зовнішнім оточенням. Екстраверти переважно зайняті зовнішнім світом, вони легше встановлюють соціальні зв'язки і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Небезпека для них полягає у втраті уміння аналізувати свої внутрішні психічні процеси.   
   Юнг виділяє чотири основні психічні функції: мислення, відчування, відчуття й інтуїцію, на підставі чого утворюються типи людей, в яких розвинуті ті або інші функції. Так, у розумового типу яскравіше, ніж в інших, виявляється здатність до узагальнень, абстрагування, логічних побудов. Почуттєві типи замість логіки віддають перевагу емоціям, а рішення приймають за принципом: добре або погано, красиво або некрасиво. Якщо мислення і відчування Юнг розцінював як способи прийняття рішення, то відчуття й інтуїцію - як способи одержання інформації. Відчуття засноване на конкретних фактах, на тому, що можна побачити, понюхати, поторкати. Інтуїція - спосіб опрацювання інформації, яка накопичується переважно в несвідомому. Індивідуум, у якого домінують відчуття, більш адекватно, ніж інші типи, реагує на конкретну ситуацію, але більш залежний від неї. Інтуїтивний тип більше довіряє своєму досвіду. Інформація в таких людей опрацьовується швидше, відразу автоматично пов'язується з минулим досвідом.    
   Психічні функції в людини розвинуті нерівномірно: зазвичай одна з них домінує, ще одна - супроводжує, а інші дві виражені слабо і знаходяться в несвідомому.    
   На підставі цього положення надалі психологи аналітичного напрямку розробили доповнення і нові варіанти застосування соціоніки (інформаційного психоаналізу).   
   За Юнгом, крім особистого несвідомого, існує ще й колективне несвідоме, що містить досвід розвитку всього людства і передається від покоління до покоління. За переконаннями Юнга, психіка дитини при народженні не є "чистою грифельною дошкою", а містить певні структури (архетипи), що надалі впливають на її розвиток, формування її "Я" та способи взаємодії зі світом.   
   Основу колективного несвідомого становлять архетипи, тобто "форма без змісту", що організує і спрямовує психічні процеси. Архетип можна порівняти із сухим річищем, що визначає рельєф ріки, але рікою може стати лише тоді, коли по ньому потече вода. Отже, суть архетипу полягає в тому, що вода (психічні процеси) потече по цьому річищу, а не всупереч йому. Архетипи виявляють себе у вигляді символів: в уявах героїв, міфах, фольклорі, обрядах, традиціях тощо як узагальнений досвід наших предків. Головні з них - архетип матері, тобто збірний образ жінки, архетип батька, що визначає загальне ставлення до чоловіків. Я. Юнг зарахував до архетипів і основні елементи структур особистості, віділяючи такі елементи (шари): персону, Его, тінь, Аніму (у чоловіків), Анімус (у жінок) і самість.      
   Персона (особистість) - найверхній шар особистого свідомого; "Его" - його більш глибокий шар. Найверхній шар несвідомого - двійник "Я", його тінь; наступний шар - душа (Аніма та Анімус); найнижчий шар - об'єктивне "Я" (самість).   
   Персона - це візитна картка "Я": манера говорити, мислити, вдягатися, це характер, соціальна роль, здатність самовиражатися у суспільстві. Persona - латинське слово, яке означає маску, що вдягали грецькі актори для умовного позначення тієї або іншої ролі (порівн. російське: "машкара", "особистість".)   
   "Его" - центр свідомості, і тому відіграє основну роль у свідомому житті: створює відчуття усвідомленості і послідовності наших думок та дій, відповідальне за зв'язок свідомого і несвідомого.   
   Тінь - центр особистого несвідомого, куди входять бажання, переживання, тенденції, що заперечуються індивідуумом як несумісні з існуючими соціальними стандартами, поняттями про ідеали і т. д. У житті ми звичайно ототожнюємося з персоною (соціальною роллю, "маскою") і намагаємося не помічати все, що вважаємо хибним, низьким у своїй особистості.   
   Юнг висунув гіпотезу про компенсаторну функцію несвідомого, що відбиває зміст свідомості у переверненому вигляді. Отже, екстравертована особистість у своєму несвідомому інтровертована; боязка людина - хоробра, добра - зла і т. ін. Тому тінь необхідно усвідомлювати, оскільки особистість та її відносини зі світом тим гармонійніші, чим повніше усвідомлюється тінь. Вона іде своїми коренями в колективне несвідоме, є джерелом творчості, сховищем життєвої енергії, інстинктів.   
   Аніма й Анімус - це уявлення про себе як про чоловіка або жінку, винесене в несвідоме як небажане для даного індивіда. Аніма (у чоловіків) має звичайно феміністичний зміст, а Анімус (у жінок) - маскуліністичне. "Кожний чоловік, - пише Юнг, - несе в собі вічний образ жінки - не тієї або іншої певної жінки, але образ жінки як такої. Цей образ - відбиток, або архетип, усього родового досвіду жіночності, скарбниця усіх вражень, що коли-небудь вироблялися жінками. Оскільки цей образ несвідомий, він завжди так само несвідомо проектується на улюблену жінку, він є однією з головних основ привернення й відштовхування".     
   Аніма й Анімус - найстаріші архетипи, що справляють великий вплив на поведінку індивідуума.    
  Самість - архетип цілісності особистості, самість об’єднує свідоме і несвідоме, що взаємно доповнюють одне одного до цілісності. За Юнгом, самість означає всю особистість. Але вся особистість людини не піддається опису, тому що її несвідоме не може бути описане.   
  Аналітична психотерапія Юнга базується на здатності людини до самопізнання і саморозвитку, на злитті її свідомого і несвідомого (процес індивідуації), що, за Юнгом, дозволяє самості стати центром особистості, а це, у свою чергу, допомагає індивідууму досягти самореалізації.

  Концепції А Адлера, В.Райха, Г.Саллівана, К.Хорні, Е.Фромма
  Критичний перегляд різноманітних положень фрейдівської теорії став поштовхом до виникнення в 30-х роках нового напрямку в психоаналізі — неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем. Неофрейдизм представлений багатьма течіями.
  По-перше, це індивідуальна психологія А.Адлера (1870-1937). За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям неповноцінності, що пов'язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її "життєвого стилю", який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття неповновартості. [15 c.161]
  На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді «мети перемоги», «мети вищості», що мають соціальний характер. Слабкість людини породжує почуття неповноцінності, усвідомлення того, що вона не може жити поза суспільством, залежить від нього, тобто «соціальне почуття». Від «соціального почуття» залежать і почуття вищості, і цілісність особистості та її духовне здоров'я.
  За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, «соціальне почуття» є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. Учений виділяв різні види компенсації, які створюють різні «життєві стилі».
  1. Успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом.
  2.  Надкомпенсація, яка означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.
  3. «Вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з'являється невроз.
  Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв'язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. Однак погляди А. Адлера хоч і виявились у свій час досить продуктивними, сприймаються тепер як надмірно механістичні, що надто спрощують складні діалектичні зв'язки між індивідом і суспільством.
  По-друге, це сексуально-економічна теорія В.Райха (1897-1957). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економічним базисом та ідеологією.
  По-третє, теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана. Згідно з концепцією міжособистісних відносин, яку розвивав Салліван, у психіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об'єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Салліван взагалі проголошував існування особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спілкування.
  По-четверте, австрійський психолог і психіатр В. Франка (нар. 1905) вважав, що рушійною силою людської поведінки і розвитку особистості є пошук Логосу, смислу життя, що має здійснюватися конкретною людиною за її власною потребою. Людина не вибирає смисл свого існування, а швидше виявляє, знаходить його.
  Якщо потяг до смислу життя не може задовольнитися, внаслідок «екзистенціальної фрустрації» може виникнути нусогенний невроз, пов'язаний з «духовним ядром» особистості.
  Нусогенні неврози, на відміну від звичайної терапії, потребують спеціальної логотерапії, тобто терапії, яка вносить у людське існування духовний вимір. Логотерапія має своєю метою допомогти пацієнтові у пошуку смислу свого життя, в реалізації смислу, в актуалізації цінностей, а не в простому задоволенні потягів та інстинктів, як це пропонує фрейдизм.
  Пошук смислу і цінностей швидше викликає напруження, ніж призводить до рівноваги, «гомеостазису». Саме таке нусогенне (духовне) напруження є передумовою психічного здоров'я. Людині більше потрібний не стан рівноваги, а боротьба за певну мету. Цей стан В. Франка пропонує назвати нусодинамікою, тобто духовною динамікою у межах полярного напруження, коли один полюс утворює смисл, мету, а інший — людину, котра досягає духовної мети.
  Нусогенні неврози нерідко виникають як наслідок так званого екзистенціального вакууму — коли людина усвідомлює беззмістовність свого життя, порожнечу існування. В основі таких поширених явищ, як депресія, правопорушення, алкоголізм, наркоманія, агресивність, моральні падіння, лежить екзистенціальний вакуум. Брак смислу життя може бути частково компенсований потягом до влади, утіх, сексу, бажанням грошей, однак це не вирішує проблеми.
  Логотерапевт має допомогти пацієнтові знайти не абстрактний сенс життя взагалі, а специфічний для цієї особистості смисл життя в даний момент часу. У кожній особистості є своє призначення і своє місце в житті, і кожна людина має знайти й реалізувати їх.
  За В. Франком, істинний сенс буття Всесвіту перебуває поза розумінням людини, в духовному вимірі людського існування. Виходячи з цього логотерапія допомагає шукати смисл життя шляхом: а) діяння (подвигу); б) переживання цінностей в любові і в) страждання.
  Перший шлях пов'язаний переважно з пошуком та здійсненням духовно спрямованих дій, учинків. Другий шлях передбачає розуміння іншої людини, глибинної суті її особистості на основі єдино можливого засобу — любові. Третій шлях пошуку смислу життя пролягає через усвідомлення смислу страждання — коли людина потрапляє у глухий кут, у безвихідь. Однак і тут є вихід — якщо виявляється сенс страждання. Тоді страждання перестає бути стражданням. Головний принцип логотерапії полягає у твердженні, що сутність людини — не в отриманні задоволення або уникненні болю, а в розумінні й реалізації сенсу життя. Людина готова йти на страждання за умови, що її страждання має сенс. Особистість не повністю обумовлена і не детермінована обставинами життя. Вона не просто існує, а сама вирішує, яким буде її існування і якою має стати. Вона здатна перебороти себе, піднятися над наявними умовами, переступити їх, визначити себе, зробити з себе те, чого вона бажає досягти, і в цьому плані вона є самодетермінуючою.
  Ці течії, а також вчення К.Хорні, Р.Мея поєднує прагнення вийти за рамки біологічних характеристик людини і знайти відповіді на питання про природу особистості у сфері соціальних явищ. [15 c.254]
  І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. [15 c. 247] З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л.Фейербаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К.Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом.[8,т.3,c.3]. Протягом усієї своєї наукової діяльності Е.Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності.  
  Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування. Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фундаментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, незмінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. З огляду на це, він обґрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різними способами залежно від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається, і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи акцент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство. Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства.
  Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий. В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський. За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває ілюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебільшого ними стають: 1) деструктивізм як прагнення індивіда знищувати, руйнувати все те, що поза ним, як зовнішню причину свого тривожного внутрішнього стану; 2) конформізм як відмова людини від свого власного "Я" через розчинення себе в масі, в натовпі.
  Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, на його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних характерів, властивих більшості членів даного суспільства. Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма, є любов; саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу. У книзі "Мати чи бути" Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а також через суперечність двох способів існування людства — володіння та буття. Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність.
  Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості. Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства — сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчутгя свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею. Аналізуючи праці Фромма, можна простежити зв'язок концепції "соціального характеру" з теорією історичного розвитку.
  Розуміння історичного процесу у Фромма грунтується, по-перше, на концепції людської природи, за допомогою якої він пояснює неперервність поступальних історичних змін; по-друге, на концепції "соціального характеру", за допомогою якої він намагається розкрити функціонування того чи іншого суспільства. Історичні зміни, за Фроммом, породжуються суперечностями між потребами людської природи та способом їх задоволення в конкретному суспільстві. Визнаючи позитивну роль соціального характеру в історичному процесі, Е.Фромм вважає, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття. Їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття. Постановка Фроммом проблеми "соціального характеру" як певної психологічної структури особистості, спроба з'ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.

  Висновок
  Отже, спосіб буття людини у світі завжди передбачає наявність свідомості, яка буквально "пронизує" людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її  організації й відтворення. Свідомість як суб'єктивна реальність виступає нічим іншим, як  трансформованою в ідеальний план діяльністю, узагальненим досвідом  матеріально-предметного перетворення світу людиною, моментом теоретичної і практичної  взаємодії, ставленням до світу, формою діяльності людства.
  Свідомість – це вища форма відображення дійсності, яка властива лише людям і зв’язана з їх психікою, мовою, абстрактним мисленням, цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.
  Поняття не-свідомості не має однозначного вирішення та трактування. Воно складне, багатогранне, важкодоступне для наукового з’ясування та перевірки. Як у філософії, так і в науці, воно розглядається в основному на рівні припущень, наукових гіпотез та релігійних концепцій.
  
Список використаної літератури
1.     Ананьєв, Б.Г. Людина як предмет пізнання/СПб.: Питер, 2001. - 288с., С.29.
2.     Асмолов, А.Г. Психологія особистості: принципи загальпсихологічного аналізу [Текст] / М.: ВЦ «Академія», 2002 .- 367 с. С. 15, 67, 76, 81,85.
3.     Вахромов, О.Є. Вершини життя та шляхи їх досягнення, самоактуалізація, акме і життєвий шлях людини. Прикладна психологія і психоаналіз. М.; 2001. №4. - 112 с. С.21. 129.
4.     Гегель Г. Феноменология духа. Соч., т. 4. - М., 1969.
5.     Гуссерль Э. Феноменология внутреннего сознания времени. Соч., т. 1. - М., 1994.
6.     Джеймс, У. Психологія самосвідомості: Хрестоматія під ред. Л. А. Петровської. - Самара, 2003. -368 С., С.45
7.     Дельгадо Х. Мозг и сознание. - М., 1991.
8.     Енгельс Ф. Діалектика природи (К.Маркс і Ф.Егельс, тв., т. 3, 20).
9.     Маклаков, А. Г. Загальна психологія  Учеб.посіб. СПб.: Пітер, 2007. 592 с. С.12
10. Нємов,Р.С.Психологія: Підручник для студентів ВНЗ. Кн.1 Загальні основи психології / Р.С. Немов. - М.: ВЛАДОС, 2006. -573 С. С.134]
11. Рубінштейн, С.Л. Основи загальної психології / СПб.: Пітер, 2004. - 720 с.,С. 43
12. Тейяр де Шарден. Феномен человека. - М., 1987.
13. Фрейд З. Психология бессознательного. - М., 1984.
14. Франкл, В. Людина в пошуках сенсу / В. Франкл. - М.: Прогрес, 1990. - 368 с, С.129,156, 190
15. Хьелл, Л., Зіглер , Д.Теорії особистості СПб.: Пітер, 2003. - 608 с. С.94,138, 379.
16. Хайдеггер М. Время и бытие. - М., 1993.
17. Філософія. Навчальний посібник. Друге видання, перероблене і доповнене / За ред. І. Надольного. - К., 2001.  
Категория: Мои статьи | Добавил: ВнимаТИЛьнО (30.05.2011)
Просмотров: 7720 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
ФОРМА ВХОДА
ВНИМАНИЕ ЗДЕСЬ
Copyright MyCorp © 2018
Rambler's Top100 Яндекс цитирования ТОП-777: рейтинг сайтов, развивающих Человека Яндекс.Метрика